Презентация на тему Анна Ахматова

полублудниця», «красуня - відлюдниця-спокусниця» - все про неї, про

велику поетесу ХХ століття - Анну Ахматову. Її поезія перевернула світ, вона стала новатором у стилі опису любові.
 Народилася Анна Горенко (Ахматова - псевдонім) 11 (23) червня 1889 року, в передмісті Одеси, Великий Фонтан, в сім'ї відставного інженера - механіка Андрія Антоновича Горенко та його дружини Інни Еразмівни. Коли маленькій Ані був рік, вона з сім'єю переїхала в Царське село, де прожила до шістнадцяти років. Життя в селі залишило багато приємних спогадів, це і зелена пишність парків, вигін для коней, іподром, старий вокзал і щось інше, що увійшло згодом у “Царьсько-сільську оду". З раннього віку Аня була дуже уважною і чуйною дитиною. Ахматова дуже пишалася що встигла народитися в XIX столітті і застати епоху Пушкіна. 

Біографія

французьку мову. А. Ахматова почала писати дуже рано -

років в одинадцять-дванадцять, але згодом вона називала свої перші досліди «безпорадними віршами». Перші ж її видані збірники з'явилися своєрідною антологією любові: любов зраджена, вірна і любовні зради, зустрічі і розлуки, радість і відчуття смутку, самотності, відчаю - то, що близько і зрозуміло кожному

Поетеса вважала, що її мати була нащадком татарського хана Ахмата, на якому закінчилося ярмо Орди на Русі, саме тому взяла собі за псевдонім прізвище прабабці з материнської лінії.
Після розлучення батьків, у 1905 році, батько вийшов у відставку і виїхав на постійне місце проживання в Петербург, а мати з дітьми перебралася на південь, до Євпаторії. Старша сестра Інна, у двадцятирічному віці, в померла в цьому ж році, від туберкульозу.
Після переїзду до Києва, там Анна Ахматова вступила на юридичне відділення Київських вищих жіночих курсів, з яких перевелася на Вищі історико-літературні курси Раєва в Смольний інститут Петербурга.
У 1910 Анна Ахматова вийшла заміж за поета Миколу Гумільова. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збірником поезій «Вечір», проте славу поетесі принесла книга «Четки» (1914).

творчістю і літературними долями. Але спільне, що об'єднувало їх,

- пошуки виходу з кризи символізму. Прагнучи звільнити поезію від ірраціонального, містичного, акмеїсти сприймали світ - видимий, звучний, чутний; вони культивували в поезії адамизм - мужній, твердий і ясний погляд на життя. «Геть від символізму, хай живе жива троянда!» - Вигукував О. Мандельштам.

Всі риси акмеїзму знайшли своє втілення у творчості Анни Ахматової. Але, будучи акмеїстом в свою ранню творчість, Ахматова значно виходила за межі одного літературної течії. Її поезія не вкладається у вузькі рамки одного поняття, вона набагато ширше й глибше за своїм змістом і значніше за тематикою.
Що ж «революційного» було в появі Анни Ахматової? До неї історія знала багатьох жонок-поетес, але тільки їй вдалося стати жіночим голосом свого часу, жінкою-поетом вічного, загальнолюдського значення. Ахматова вперше в російській та світовій літературі представила у своїй творчості всеосяжну ліричну героїню - жінку.

Її лірична героїня - вічна всесвітня жінка, не побутова, негайна, але буттєва, вічна. Вона постає у віршах Ахматової у всіх відображеннях і іпостасях. Це і юна дівчина в очікуванні кохання (збірки «Вечір», «Молюся віконному променю», «Два вірші» і т. п.), це і зріла жінка, спокушена й спокушає, поглинена складної любов'ю («Прогулянка», '«Сум'яття »і т. д.), це і невірна дружина, яка стверджує правоту своєї« злочинної »любові і готова, на будь-які муки і розплату за миті пристрасті («Сіроокий король», «Чоловік бив мене візерунчастим ..,», «Я плакала і каялася ...»).

її лірика

її лірична героїня не збігається з особистістю автора, а

є своєрідною маскою, яка представляє ту чи іншу грань жіночої долі, жіночої душі. Ахматова не переживала тих ситуації, які представлені в її поезії, вона втілила їх силою поетичної уяви. Вона не була бродячою циркачкою («Мене покинув в новолуння») або селянкою («Пісенька»), отруйниці («Стисла руки під темною вуаллю») або «бражніцей, блудницею» («Я з тобою не стану пить вино»). Просто Ахматова, завдяки своєму особливому дару, зуміла у віршах показати всі втілення російської (і світової) жінки.

Пізніше лірична героїня Ахматової постає в незвичайному для жіночої поезії ракурсі поета і громадянина. Якщо основою жіночої поезії завжди вважалася любов, то Ахматова показала трагічний шлях жінки-поета. Цей трагізм був заявлений нею у вірші «Музі» (1911 р.), в якому йдеться про несумісність жіночого щастя і долі творця. Ця тема не тільки одного вірша - вона є однією з головних у всій творчості Ахматової.

Трагізм ахматовської ліричної героїні поглиблюється постійним мотивом нерозуміння, неприйняття ліричним адресатом-чоловіком жінки-поета: «Ти говорив про літо і про те, що бути поетом жінці - безглуздість ...» («Останній раз ми зустрілися тоді ...»). Чоловік не може винести сили та переваги жінки-поета; він не визнає її права на творче рівноправність і рівнозначність. У Ахматової чоловік-коханий не виносить «терпкою печалі» її поетичної душі. Відрізняє її любовну лірику також найглибший психологізм. Ахматової вдалося розкрити найзаповітніші глибини жіночого серця, жіночу душу, її внутрішній світ - світ переживань, станів і настроїв. І все ж Ахметівська любовна поезія - передусім лірика любовного розриву. Майже завжди - в різних варіантах - це остання зустріч, останнє пояснення, своєрідний ліричний «п'ятий акт» любовної драми. Можна сказати, що всі варіанти любовної розв'язки знайшли своє втілення в ахматовській поезії.

основа дозволили Ахматової стати великим національним поетом. Всі ахматовські

книги раннього періоду творчості - періоду акмеїзму («Вечір», «Четки», «Біла зграя», «Подорожник») - це звернення до драматичної і піднесеною долю жінки, це щоденник її поетичної душі.

Калінінграді, Одесі, Києві.
25 червня кожного року в селі

Комарове проходять Ахматовські вечори-зустрічі, вечори пам'яті, приурочені до дня народження Ганни Андріївни.
Вона була свідком двох світових війн, протягом кожної з яких вона зазнавала неповторний творчий підйом.
Батько заборонив їй підписувати свої творіння прізвищем Горенко тому вважав творчість дріб'язковим заняття. Тоді Ганна взяла дівоче прізвище своєї прабабусі - Ахматова.
Ахматова все життя вела щоденник, який був виявлений тільки через сім років після смерті.
Перед тим, як лягти в санаторій, в якому вона померла, вона написала: "Шкода, що там немає Біблії". Вона передчувала свою смерть.
Після арешту сина, Льва Гумільова, Ахматова з іншими матерями ходила до сумно відомої в'язниці «Хрести». Якось одна з жінок дізналася Ахматову і запитала: "А ЦЕ ви зможете описати?". Після чого Ахматова сіла за написання "Реквієм“.
Після смерті син зрозумів всі страждання матері і взяв активну участь у будівництві пам'ятника. Можна було спостерігати, як сивочолий доктор з учнями бродив по місту в пошуках матеріалу для будівництва пам'ятника матері.

один из них уже не страшен, И стройной башней стала западня, Высокою среди

высоких башен.  Строителей ее благодарю, Пусть их забота и печаль минует. Отсюда раньше вижу я зарю, Здесь солнца луч последний торжествует.

У меня есть улыбка одна:    Так, движенье чуть видное губ. Для тебя я ее берегу - Ведь она мне любовью дана. Все равно, что ты наглый и злой, Все равно, что ты любишь других. Предо мной золотой аналой, И со мной сероглазый жених

Не повторяй — душа твоя богата - Того, что было сказано когда-то, Но, может быть, поэзия сама - Одна великолепная цитата.

Я улыбаться перестала,    Морозный ветер губы студит, Одной надеждой меньше стало, Одною песней больше будет. И эту песню я невольно Отдам на смех и поруганье, Затем, что нестерпимо больно Душе любовное молчанье.

Ни отчаянья, ни стыда Ни теперь, ни потом, ни тогда.

сюда, Оставь свой край глухой и грешный, Оставь Россию навсегда . Я

кровь от рук твоих отмою, Из сердца выну черный стыд, Я новым именем покрою Боль поражений и обид." Но равнодушно и спокойно Руками я замкнула слух,  Чтоб этой речью недостойной Не осквернился скорбный дух.