Презентация на тему Лекція 1. Біогеографія як наука. Предмет вивчення біогеографії та історія розвитку

тому вона тісно пов'язана з іншими науками. Як

географічна наука вона прагне встановити зв'язок між рослинним покривом, тваринним світом з одного боку і географічними умовами (кліматом, рельєфом, ґрунтами) - з іншого , щоб отримати узагальнену картину органічного світу на Землі.

розміщення угрупувань живих організмів та їх компонентів. Біогеографія включає

географію рослин, тварин, грибів та мікроорганізмів.
Об’єкти біогеографічних досліджень: ареали рослин та тварин; біоти – історично сформовані на даній території або акваторії сукупності всіх видів флори та фауни (флора та фауна будь-якої території); біоми – сукупності угруповань організмів (екосистем) будь-якої великої території, наприклад природної зони (тундри, тайги).

життя на Землі.
Визначення арени життя за рахунок загальногеографічних факторів.
Визначення

залежності біоценотичного покрову від екологічних умов та структури ландшафтів.
Розкриття біогеографічної структури світу через описання особливостей біотичних царств та зональних типів біомів.

має ландшафтознавство - наука про природно -територіальні комплекси (ПТК).

При відшуканні причин сучасної організації життя на Землі і розповсюдженні організмів біогеографія черпає відомостіі з історичної геології і палеонтології . Одночасно біогеографія є біологічною наукою, оскільки саме живі організми складають її предмет. Від ботаніки і зоології вона запозичує флористичний і фауністичний напрям досліджень, пов'язаний з вивченням флори і фауни різних територій, районуванням суші і Світового океану. Вона визначає світові біологічні ресурси, що мають найважливіше значення для людства. З біоценологією, що вивчає угруповання і їх розподіл, біогеографію ріднить комплексний підхід до досліджуваних об'єктів. У біоценології, яка розвивається на стику біологічних і географічних галузей знання, також використовується комплексний підхід до вивчення живої природи. Таким чином, біогеографія стає наукою про географічне розповсюдження біогеоценозів І її спорідненість з біогеоценологією очевидно .

Флористично-фауністичний (встановлення закономірностей поширення і розміщення організмів – флори

і фауни);
2.    Регіональний напрямок (проведення флористичного і фауністичного районування території);
3.    Еколого-біогеографічний (вивчення причинних зв’язків взаємодії між організмами і середовищем існування, а також зв’язків між самими організмами);
4.    Історична біогеографія (вивчення викопних решток рослин і тварин, умов минулих геологічних епох та особливостей поширення живих організмів в дані періоди).

інвентаризаційний, що досліджує склад і структуру органічного світу різних

територій земної кулі;
- порівняльно-регіональний, що дозволяє порівнювати органічний світ конкретних регіонів і здійснювати біогеографічне районування;
- казуальний, що виявляє причини просторового розповсюдження організмів і їх угруповань, а також склад і структуру органічного світу конкретних регіонів І земної кулі в цілому.

видів певної території (в перекладі з латинської „флоріс” –

квітка, „флора” – богиня квітів.
Фауна – перелік вивів тварин певної території, пов’язані з угрупуванням рослин.
Біота – сукупність флори і фауни певної території.
Рослинний покрив – сукупність зв’язаних певною територією рослин.
Екологічна ніша – простір, де розташована певна група організмів і де створені для них найсприятливіші умови.

природи, території, що створює умови для існування живих організмів.
Біом

– Сукупність угрупувань певної зони чи підзони.
Популяція  ( в перекладі означає населення) – термін вживається коли мова йде поширення певного виду рослин чи тварин, та його кількісні характеристики.
Ареал – область поширення певного виду рослин, чи тварин.     

виділити наступні етапи:
І – період уривкових відмінностей про розміщення

живих організмів (від найдавніших часів до ХVI ст.);
Древньогрецький поет Гомер (VIII век до н. э.) відзначав у своїх піснях 63 рослини.
Арістотель описав близько 500 тварин і поділив їх на кровоносні і безкровні (ці погляди тримались майже до 17 ст.)
Батько ботаніки Фреофраст, учень Арістотеля, написав 9 книг – „Дослідження про рослин” і 6 – „Про причини рослин”.
Італійський купець і мандрівник Марко Поло описав багато рослин та тварин після своєї подорожі по Азії в знаменитій «Книзі про різноманітність світу»

пануванні біблійних уявлень (поч. XVI ст. – кінець XVIII

ст.);
Зародження капіталізму і пошуки морського шляху до Індії призвело до відкриття нових континентів і регіонів. В Європу почали привозити невідомих рослин і тварин з Індії, Африки, Америки. В Європі починають виникати перші ботанічні сади: 1933 р. – Венеція, 1525 – Падуя, 1544 – Піза. Паралельно починають створюватися і гербарії рослин. Стали відомі десятки тисяч живих організмів. Це спонукало до необхідності впорядкування назв рослин і тварин. Так виникла створена в XVIII ст. шведським вченим Карлом Лінеєм праці „Система природи”, що встановила основи систематики. Була введена бінарна назва рослин і тварин (родова + вивидова на латині). К. Ліней встановив систему клас , сімейство, ряд, рід, вид до якої пізніше Жорж Кюв’є добавив категорію „тип”.

пануванні теорії катастроф. (XVIII – сер. ХІХ ст.);
Англійський вчений

Сімпсон ще у 1645 роках пояснив причину подібності тварин Фолклендських островів і Америки.

В Росії вийшла біогеографічна
робота Степан Крашеніннікова
„Опис землі Камчатки” (1775 рік).


У 1777 німецький вчений Е.
Циммерман (1743- 1815) у своїй
праці вказує на існування
для кожного виду центру походження.

Гумбольдта (1769-1859 р.) - німецький вчений-енциклопедист, фізик, метеоролог, географ,

ботанік, зоолог, мандрівник.
Здійснивши подорож у Північну і Південну Америки він зібрав унікальний матеріал про їх рослинний світ. Написав 16 томів присвячених географії рослин („Ідеї до географії рослин”, 1807).
Гумбольдтом зроблені наступні кроки:
o Виявив залежність рослин від клімату, встановив існування вертикальних поясів і горизонтальних зон.
o Заклав основи вчення про центри походження рослин.
o Порівняв флору різних регіонів, тим самим
заклавши основу регіональної флористичної географії.
o Заклав основи фітоценології.
o Заклав основи про життєві форми рослин.
o Вивчав географія культурних рослин.

досліджень, зародження біоценології при пануванні теорії Дарвіна (ІІ пол.

ХІХ ст.).
1) Праця Дарвіна „Походження видів шляхом добору”. Дарвін ставив досліди та розробив теорію про розселення рослин тваринами.
2) У 1896 р. в Росії вийшов перший підручник з географії рослин Бекетова.
3) Отман запропонував методику районування зон океану;
4) Ван-Фернандес розглядає географію поширення видів.
5) Мензбір (учень Сєверцова) запровадив фауністичне районування використавши еволюційний принцип та еволюційний підхід.

угрупування, розвиток екологічного та історичного напрямків біогеографії (І половина

ХХ ст.);
Період характеризується подальшим розвитком і диференціацією біогеографічних наук і нагромадження матеріалу, були спроби районування суші та океану. Важливими в цей час стали праці Екмана („Зоогеографія моря”, 1935), Докучаєва, Берга, Даля („Основи екологічної географії”), Бобринського, Занкевича („Географія тварин”, 1951), Гептнера („Загальна географія”).
Широко починають застосовуватися кількісні та дистанційні методи, враховуватися здобутки біогеографії в загальному фізико-географічному районуванні.

морських організмів.
Біогеографія набуває статусу загальноуніверситетської дисципліни і викладається на

всіх географічних спеціальностях. Важливими працями цього етапу є роботи:
Воронов А.Г., Дроздов Н.Н., Мяло Е.Г. Биогеография мира. М., 1985.
2) Базилевич Н.И., Гребенщиков О.С., Тишков А.А. Географические закономерности структуры и функционирования экосистем. М., 1986.
3) Воронов А.Г., Дроздов Н.Н., Криволуцкий Д.А., Мяло Е.Г. Биогеография с основами экологии. М., 1999.
4) Леме Ж. Основы биогеографии. М., 1976.
5) Шмитхюзен И. Общая география растительности. М., 1966.

як ботаніко-географічний напрямок, починаючи з 60-х років і зоогеографічний),

що виділилася в самостійну область біогеографії.
Працями Е. М.Лавренко (1900 - 1987), В.Б.Сочави (1905-1978) були закладені основні принципи оглядового картографування рослинності. Серед узагальнюючих робіт слід назвати праці Е.М.Лавренко - "Оглядові карти рослинності СРСР" (1940), "Геоботанічне районування СРСР" (1947), "Рослинність Європейської частини СРСР" (1980), "Степи Євразії" (1991) і В .Б.Сочави - "Рослинний покрив на тематичних картах" (1979), "Географічні аспекти сибірської тайги" (1980) та ін.

положення:
карта відображає класифікацію рослинності і її зв'язку з географічним

середовищем, що знаходить відображення при побудові легенд карт;
в легендах карт можливе використання географічного (регіонально-типологічного) принципу для відображення ботаніко- географічних особливостей території;
при класифікації рослинного покриву широко використовується географо-генетичний підхід;
відображення динаміки рослинності здійснюється на основі сучасного і відновленого рослинного покриву, відображення антропогенних і спонтанних його модифікацій;
рослинний покрив відображали відповідно до класифікації територіальних одиниць;
оформлення карт рослинності передбачає відображення рослинних угруповань і найважливіших екологічних умов.

році.
Одним із основоположників
вчення про біосферу був
Володимир

Іванович Вернадський
(1863-1945), який вивчав роль
живих організмів
на планеті. 1926 року вийшла його
праця „Біосфера”. Після його смерті в
1965 році вийшла ще одна
фундаментальна праця
„Хімічна будова біосфери Землі і її
довкілля”.

И. Вернадский, 1942)
Концепція біосфери в біогеографії
Біосфера - оболонка Землі,

де поширена життя, існує "живе речовина", що визначає хімічний склад і енергетичні процеси в атмосфері, гідросфері, верхньому шарі літосфери і в грунтовому покрові. Інакше кажучи, біосфера - єдина динамічна система на поверхні Землі, створена і регульована життям.

повітряної оболонки (атмосфери), так звану тропосферу, де активне життя

може існувати до висоти 10 - 15 км; зачатки життя можуть досягати висоти 20 км і вище, тобто проникати в стратосферу;
всю водну оболонку (гідросферу), в якій життя проникає до найбільших глибин Світового океану, що перевищують 11 км;
верхню частину твердої оболонки (літосфери) - кору вивітрювання, що має потужність зазвичай 30 - 60, іноді 100 - 200 м і більше .
Корою вивітрювання називають сукупність геологічних відкладень, утворених продуктами окислення, гідратації, гідролізу і вилуговування гірських порід різного складу, що залишилася на місці її виникнення або переміщену на невелику відстань, але не втратила зв'язок з материнською породою. За межами кори вивітрювання життя може бути виявлена лише в окремих випадках. Так, на глибині понад 4500 м в нафтоносних водах знайдені мікроорганізми.

неможлива. Наприклад, в верхніх шарах тропосфери, а також в

найбільш холодних, жарких і сухих районах земної кулі організми можуть перебувати лише в стані, що покоїться. Сукупність цих областей біосфери називається парабіосферой.
Безперервний шар живої речовини, як називав його В. І. Вернадський, займає водну товщу і вузькою смугою простягається по межі літосфери і тропосфери, де він включає грунт і підгрунтя з розташованими в них корінням рослин, грибами, мікроорганізмами і грунтовими тваринами, і приземную частина тропосфери, в якій розташовуються надземні частини рослин і переноситься основна маса їх пилку, спор і насіння.

фитосферой, а Е.М.Лавренко (1949) фітогеосферой, так як в ньому

основними накопичувачами енергії є рослини.
Потужність фітосфери велика тільки в області океанів, де вона досягає кілька більш 11 км, на суші вона вимірюється метрами або десятками метрів, лише в окремих невеликих за розмірами регіонах зростає до 100- 150 м. При цьому в літосфері і гідросфері, а також на кордонах з тропосферою організми здійснюють весь цикл розвитку, в той час як в тропосфері, у відриві від рідкої і твердої оболонок, живі істоти можуть перебувати лише тимчасово, оскільки деякі функції, наприклад розмноження, не можуть бути тут здійснені.

на планеті використовують термін "Екосфера" - шар біосфери, де

биогенная міграція атомів биогенов кількісно переважає над їх перенесенням фізичними факторами. Екосфера має потужність всього лише кілька десятків метрів і займає приблизно Уз земної поверхні.

світу

суши на природные единицы, основанный на особенностях флор различных

территорий. Специфичность флоры территории создаётся преобладанием видов определённых семейств, наличием эндемичных таксонов, отсутствием илц малым участием нек-рых таксонов, типичных для др. единиц Ф. д. с., элементами флоры. Делаются попытки характеризовать своеобразие единиц Ф. д. с. путём количеств, оценки числа видов.
Как было показано А. Энглером, Л. Дильсом, А. Н. Бекетовым и др., флористич. отличия единиц Ф. д. с. определяются историей развития флор и совр. экологич. условиями. Различают территориальные единицы Ф. д. с. неск. рангов. Осн. из них является флористич. область. Каждая флористич. область представляет территорию, на к-рой развитие флоры в течение геологически длительного времени происходило в обстановке относит, изоляции от соседних флористич. областей и при условии более или менее беспрепятств. расселения растений внутри области. В процессе формирования совр. флоры области, на её отд. участках, в связи с особенностями климатич. и др. условий жизни растений, выделялись свои группы видов и родов растений, что приводило к расчленению области на флористически отличные части — подобласти и более мелкие единицы — провинции, участки, округа, районы. Как правило, области характеризуются более крупными таксонами (семейства, подсемейства, порядки), мелкие единицы — таксонами меньшего объёма (секции родов, виды и т. п.). Обычно уже подобласти, а также единицы более мелкого ранга, помимо флористических отличий, имеют своеобразные черты растительности или растительного покрова (вечнозелёные или листопадные леса, степи, саванны и т. п.).
Иногда области объединяют в три единицы более высокого ранга — флористич. зоны (союзы областей): Голарктич., Тропич. и Голантарктическую. В состав Голарктич. зоны входит одна Голарктическая область (иногда из её территории выделяют самостоятельную область Древнего Средиземья, включающую, помимо современных средиземноморских р-нов, также Переднюю, Среднюю и Центр. Азию). В Голарктич. обл. выделяют до 15 подобластей (см. карту), к-рые можно объединить в две группы, довольно резко отличающиеся по составу и экологическому облику флор и по характеру растительного покрова: более северную — бореальную и более южную — субтропическую.
Тропич. зона объединяет Палеотропическую область и Неотропическую область, первая с пятью (до одиннадцати), вторая с тремя или, по другим данным, — с шестью подобластями. В состав Голант-арктич. флористич. зоны входят: Австралийская область с пятью (по др. данным,— четырьмя) подобластями, Капская область и Антарктическая область с тремя подобластями.
В течение всего времени существования совр. флоры с характерным для неё господством покрытосеменных растений развитие флоры Тропической флористич. зоны происходило в обстановке мало изменявшегося климата, при обильном притоке тепла и света. Для флоры этой зоны характерны крупные пантропич. семейства, ареалы к-рых совсем (напр., сем. бомбаксовых) или почти (сем. пальм, аройнико-вых, тутовых, геснериевых и др.) не выходят за пределы этой зоны. Для Голарктич. зоны типичны: сосновые, берёзовые, кленовые, грушанковые ими. др. В Голантарктич. зоне общность семейств выражена меньше: для всей зоны можно считать характерными протейные и рестионовые.