Презентация на тему Основи публічного правопорядку та публічного права Стародавнього Риму

План
1.Нарис політичної історії

Риму (зовнішня історія).
2.Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія).
3.Засади врядування у римській державі.
4.Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі.
5.Грошова система і державна скарбниця.
6. Організація римського війська.
7. Громадяни Риму як суб’єкти публічного права.

практичне, комплексне застосування знань з різних навчальних дисциплін;
Ознайомити з

історією зародження, становлення, та розвитку римського права;
Виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Основи римського права».

Загальновизнаною датою заснування

Риму є 753 р. до н. є. Після цього впродовж двох з половиною століть Рим перебував під владою етрусків, які істотно вплинули на римську культуру. З урахуванням цієї обставини перші три століття існування Риму часто оцінюють як «етруську прелюдію», а відлік власне римської цивілізації ведуть від встановлення республіки у 509 році до н.е.

Останнім імператором, за якого тривали завоювання,

був Траян. Після його смерті у 117 р. Адріан обмежується забезпеченням цілісності й безпеки імперії. Для охорони кордонів зводиться система укріплень, характер яких свідчить про оборонну військову доктрину Риму. Кількість легіонів скорочується. Армія все частіше формується з жителів провінцій, особливо це стосується прикордонних районів.

імператора Каракали всім вільним підда­ним держави надано римське громадянство.

Це ще більше полег­шує торговий обіг, внаслідок того, що усувається диференціа­ція правосуб'єктності жителів Риму залежно від їхніх взаємин з державою, що мала місце до цього.

гармо­нійно, спілкуючись і обмінюючись товарами одна з одною, і

всі разом (або принаймні, у більшості) наслідуючи Рим в організа­ції міської інфраструктури, системи управління, сільськогоспо­дарського виробництва тощо. Площа імперії в добу її розквіту сягає 3,5 млн. кв. км, довжина кордонів – 10 тис. км, а населен­ня – 70 млн. Формується не лише регіональна або місцева, а та­кож єдина загальнодержавна економіка.

(populus romanus) утворював єдину громаду та розділявся, відповідно до

традиції, на 300 родів. Кожен рід складався з декількох родин (сімей) патріархального типу. При цьому 10 родин формували курію, а 10 курій – трибу, яких спочатку було всього три.
Всупереч думці, поширеній римськими істориками, соціаль­ні протиріччя між патриціями і плебеями починаються не «від заснування міста», а виникають лише наприкінці VI ст. до н. є. Після спалаху протистояння між ними в 494 р. до н. є. патриції змушені, хоч і зі значними обмеженнями, дозволити плебеям брати участь у політичному житті міста.

формуються на принципах розподілу влади і контролю органів управління

од­не за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони і плебісцити; виконавчу владу здійснюють магістрати, що обираються на рік і не підлягають переобранню на повтор­ний термін; один з видів магістратів – претори – наділяється кримінальною, адміністративною та цивільною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофесіоналами складає судо­ву владу; сенат, що складається з колишніх магістратів, затвер­джує закони і результати виборів, контролює діяльність магіст­ратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики, веде нагляд за фінансами і додержанням священних ритуалів – фактично здійснює керівництво державою.

переважало натуральне господарство. Основною соціальною та економічною ланкою суспільства

була familia, тобто сукупність людей – як вільних, так і рабів, – що перебувають під владою одного pater familias (батька родини). Спочатку земля належала римській громаді в цілому. Окре­мі громадяни могли отримати її лише у колективне (пасовища, луки, ліси) або у індивідуальне користування і володіння (посі­дання).
Однак у міру зростання Риму, перетворення його з міста-держави на світову державу відбуваються істотні зміни в еко­номіці, суспільстві, політичних інститутах, самому характері давньоримського побуту, ментальності його громадян.

тривав недовго. Наприкінці II ст. по­чинається період внутрішніх і

зовнішніх потрясінь Риму, при­чиною яких були:
- велике переселення народів Євразії, що виливається для Ри­му в нашестя германців;
- економічні та соціальні труднощі;
- виникнення християнства, що руйнує систему традиційних римських цінностей;
- зростання невідповідності між організацією внутрішніх струк­тур Римської імперії і постійною необхідністю захисту кор­донів від зовнішньої загрози;
- збільшення ролі армії (вже не «чисто римської» за своїм складом) у політичному житті, що призводить до втручан­ня військових в управління державою, появи низки «сол­датських імператорів» тощо.
Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

Слід зазначити, що конкретних понять, тотожних сучасним

«держава», «державне врядування», «самоврядування» тощо, римська юриспруденція не сформувала. Ті відносини та інсти­туції, що обслуговували норми публічного права, іменувалися res publicae – «справи публічні (суспільні)», що трактувалося як порядок організації структури, котра діє в інтересах усіх гро­мадян, визначення її повноважень, порядку реалізації цих пов­новажень, застосування державного примусу тощо. Правила, що слугували організації публічних справ, вважалися такими, що належать до права божественного (fas) чи до права людського (jus), що власне були певною – більш чи менш однорідною – частиною норм jus civile.

права не можуть впливати положен­ня природного права і jus

gentium. Основним принципом орга­нізації публічних справ визнавалася перевага громадського ін­тересу над інтересами окремої особи, що на практиці, зазвичай, виглядало як перевага доцільності над справедливістю. У при­ватному праві, навпаки, домінуючим беззастережно визнавався принцип справедливості, рівності, адекватності правового ста­новища і поведінки суб'єктів правовідносин.

приписів визнавався римський народ – Populus Romanus, суверенітет якого

мав втілюватися в усіх головних принципах та інститутах публічного правопоряд­ку. Всі владні органи чи посадові особи мали повноваження ли­ше завдяки тому, що римський народ передавав їм певну частку суверенітету останнього, і тому мали право і повинні були здій­снювати надані повноваження лише у визначених межах.

архаїчний період суспільно-політичний устрій мав основою племінний лад,
чим і

визначалася система органів врядування:
вищу виконавчу, військову, релігійну та судову владу мав Rex. (Термін
«Цар», що вживається зазвичай, тут, на нашу думку, не придатний, оскільки
є похідним від більш пізнього латинського терміну «Caesar».) Рекса обирали
народні збори (куріатні коміції) довічно. Але вони ж могли і змістити його у
разі вчинення злочину (що і сталося з останнім рексом – Тарквінієм). За
традицією Rex мав і вищу законодавчу владу, про що свідчать згадки про
закони Ромула, Нуми Помпілія, Сервія Тулія;
куріатні коміції, так само як і Rex, мали законодавчу владу, а також
юрисдикцію у деяких карних та цивільних справах;
сенат виконував функцію дорадчого органу при рексі, готував проекти
законів для народних зборів, схвалював їхні рішення тощо;

інституціями були:
народні збори;
сенат;
ординарні патриціанські магістратури;
екстраординарні патриціанські магістратури;
плебейські магістратури.

без
зовнішніх змін. Разом з тим, представницькі законодавчі та управлінські

органи
поступово втрачали реальне значення, оскільки влада акумулювалася в руках
принцепса, котрий управляє країною за допомогою низки допоміжних органів та
служб – Consilium principis, Fiscus caesaris, Praefectus praetorio та спеціалізованих
канцелярій принцепса.
Тривалий час зберігав свою життєздатність інститут преторів: останні
виступали як суб'єкт правотворчості аж до створення «постійного едикту».

влади й управління стає імператор. Владні функції він
здійснює за

допомогою спеціальних органів: центральних та регіональних (місцевих).

коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її

появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше – срібною і золотою. До того, як в обігу з'явилися перші мідні монети, жителі Римської держави користувалися злитками неопрацьованої міді (aes rude).
Мідні аси стали карбувати в другій половині IV століття до н. є., а срібні монети – динари і сестерції – з 268 р. до н. е. Динарій дорівнював десятьом мідним асам. Сестерцій складав одну чверть динарія. Римський динарій став найпопулярнішою монетою всієї західної Римської імперії. Золота монета увійшла в регулярний обіг лише при Цезарі.

Спочатку вона була у віданні рекса. За доби республіки

для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці.

Августі паралельно зі старою республіканською скарбницею – aerarium чи

aerarium populi romana – починає функціонувати нова скарбниця, імператорська – fiscus чи fiscus caesaris.
Отже, однією з головних функцій публічно-правових інституцій були і
Залишалися організація і забезпечення надходжень до державної скарбниці. Цьому слугувала система оподаткування, яка постійно видозмінювалася і вдосконалювалася.

каралася:
грошовим штрафом. Незрозуміло, однак, чи призначався цей штраф за

неявку на військову службу чи за ухилення взагалі від виконання громадських обов'язків;
конфіскацією майна;
тілесним покаранням;
продажем у рабство.

присяга прапору (sacramentum);
б) табірна присяга, коли всі особи –

вільні й раби, що перебували в таборі – присягали нічого не викрадати, все захоплене доставляти трибунам;
в) coniuratio – клятва не тікати, не залишати лав війська. Такого роду обіцянка мала місце при evocatio, коли через небезпеку, що загрожувала Риму, до армії
залучали й тих, хто звичайно був звільнений від військової служби.

Риму складалися з таких частин:
1)легіони римських громадян (у кожному

легіоні близько 4200 осіб);
2)частини італійських союзників (socii);
3)допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей (auxilia).

ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до

н. є.римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих.Солдати одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія налічує 70–75 легіонів.

спрямовано гнучку систему досить суворих покарань.До них належали:
1)

страта;
2) тілесні покарання (castigatio), що могли бути у формі бичування, биття різками і кийками;
3) заслання на острови;
4) направлення у штрафну частину;
5) грошовий штраф;
6) накладення особливих повинностей;
7) розжалування;
8) ганебне вигнання з армії;
9) позбавлення пенсії, яка належала воїну за військову вислугу.

могли застосовуватися до військовослужбовців:
а) направлення на примусові роботи

у каменоломні чи копальні;
б) віддавання на розтерзання диким звірам;
в) повішення.
Крім того, до воїнів не застосовувалося катування під час допитів.

уваги такі обставини:
1) яку зброю мав дезертир;
2)

яким був розмір його жалування;
3) у якому чині був дезертир;
4) звідки він дезертирував;
5) якою була поведінка винного на службі;
6) які обов'язки по службі були на нього покладені;
7) чи вчинене дезертирство однією особою, чи групою осіб;
8) чи не вчинив винний під час дезертирства ще якогось злочину;
9) скільки часу пройшло з моменту дезертирування;
10) як він поводився останнім часом;
11) чи з'явився знову в свою частину добровільно, чи був затриманий.

мав такі права у галузі публічних правовідносин:
право участі у

зборах, зібраннях та організаціях;
право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового цензу;
право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів –або безпосередньо, або через трибунат;
право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні,судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися угалузі забезпечення публічного правопорядку.

тобто подавати відомості дляобчислення майна і прибутків;
обов'язок мілітарної служби

(крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);
обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;
обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх використання;
обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини доби тощо).

підставі:
1.приписів природного права, санкціонованих римськими законами;
2.безпосередніх приписів публічного права.

шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римськомушлюбі

(що був можливий, як згадувалося вище, лише між римським громадянами);
2. шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадяниномвідповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою;
3. внаслідок звільнення з рабства.

встановлювалося:
1. шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті

заслуги перед римським народом (вільній особі – громадянину іншої держави або особі без громадянства);
2. шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста,провінції або якійсь категорії підданих Риму;
3. шляхом придбання особою на оплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства;
4. у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії.

санкцій було позбавлення римського громадянства, що могло застосовуватися у

випадках:
1. карних покарань певного роду;
2. політичного переслідування, що виступало як додаткова санкція до деяких видів покарання.

н. є. Після цього впродовж двох з половиною століть

Рим перебував під владою етрусків, які істотно вплинули на римську культуру. З урахуванням цієї обставини перші три століття існування Риму часто оцінюють як «етруську прелюдію», а відлік власне римської цивілізації ведуть від встановлення республіки у 509 році до н.е. На межі тисячоліть формується Римська імперія, яка вже є тепер не лише європейською державою, а й африканською та азійською. Середземне море стає внутрішнім: на його берегах розкинулися володіння Рима.

для студ. юрид. вузів і фак. / О. А.

Підопригора. – К. : Вентурі, 1997. – 333 с.
2.Підопригора О. А. Римське право: підручник. – 2-ге вид. / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 528 с.
3.Підопригора О. А. Римське право в Україні: перспективи III тисячоліття / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов // Юридичний вісник. – 1999. – № 4. – С. 345.
4.Підопригора О. А. Проблеми вивчення Римського права як підгрунтя сучасного цивільного права і порівняльного правознавства / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наук. праць – Вип. 13. – Одеса, 2002. – С. 256.
5.Підопригора О. О. Римське приватне право. Академічний курс: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / О. О. Підопригора. — К: Вид. дім «Ін Юре», 2001 ̶ С. 200.
6.Орач Є. М. Римське приватне право. Академічний курс: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Є. М. Орач, Б. Й. Тищик; Львів. нац. ун̶т ім. Івана Франка. - К.: Ін Юре, 2012. – С.390 .
7.Орач Є. М. Основи римського приватного права / Є. М. Орач, Б. Й. Тищик. — К.: Юрінком Інтер, 2000 ̶ С. 540.
8.Крестовська Н. М. Основи римського приватного права / Н. М. Крестовська, І. С. Канзафарова : навч.-метод. посіб. - Одеса: Фенікс, 2006. - 160 с.
9. Крестовська Н. М. Дитина у праві Стародавнього Риму: норма та доктрина / Н. М. Крестовська // Часопис Цивілістики. – 2011. - №11. - С. 168.

студ.вузов / Е. О. Харитонов. - Ростов н/Д: Феникс,

1999. – 414 с.
11.Харитонов Є. О. Приватне право у Стародавньому Римі: навч. посіб. / Є. О. Харитонов. – О.: АО БАХВА, 1996. – 160 с.
12.Харитонов Є. О. Філософія Римського права / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова // Часопис Цивілістики. – 2011. - № 11. – С. 346.
13.Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція / Є. О. Харитонов — Одеса: Юридична література, 2001 ̶ С.278 .
14.Харитонов Є. О. Правова система України: між західною та східною традиціями права / Є. Харитонов, О. Харитонова // Порівняльно-правові дослі­дження. — 2007. — № 1-2. — С.168.
15.Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права (теоретичні та історико-правові аспекти). — Одеса, 1997 ̶ С.340.
16. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.
17. Макарчук В. С. Римське приватне право: навч. посібник / В. С. Макарчук. — К.: Атіка, 2007 ̶ С.145.
18.Хвостов В. М. Історія римського права. М., 1910.
19. Борисова І.В Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова,Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. — Х.: Право, 2008. — 224 с.