Презентация на тему Презентація За що шанують українців

отримання меду, воску.
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Мед

та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з

теслярством та іншими деревообробними промислами Б. на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті,

що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Прорізання пазів у клепках при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами.

бондарства, хоч потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного

смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і

передавалася від покоління до покоління.

Хустина

посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні

вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки,

миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину

гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини

влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім

його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні .

Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами

найбільшого його поширення на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території.

підприємств — гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли

різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.

кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де

працюють спеціальні фабрики. Гутництво продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Водночас на місці деяких колишніх гут розвинулося сучасне скляне виробництво.

металів — золота, срібла та ін. На території України

бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Ремісники вміли

зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках та в

Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

котків, кругів для колодязів, жолобів для водопою, точильних брусків,

надгробків тощо. Був поширеним і відомий лише в місцях виходів на поверхню різних сортів каменю — граніту, піщаника, кварциту та ін.

добували в каменоломнях просто неба матеріал, робили з нього

заготівки, транспортували їх додому або у майстерні та піддавали необхідній обробці. Кожний виріб вимагав певного сорту каменю: молотильні котки та млинові жорна робили з твердого сірого кварциту або граніту, для надгробків використовували здебільшого м'який білий піщаник. Об'ємні вироби шліфували старовинним способом — за допомогою пари коней, які тягли плиту по кам'яному кругу.

виготовленню ювелірних та галантерейних виробів з каменю — ваз,

письмових приладів, брошок, браслетів тощо, а також численні майстерні, що випускали традиційну продукцію — хрести, надгробки, жорна тощо. Ремісники працювали здебільшого на замовлення, а речі традиційного попиту реалізували звичайно на місці.

території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком

обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні,

вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін.

призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки,

клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним було бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють

складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.
Ковальський промисел на Україні існував аж до середини нашого століття.