Презентация на тему За що шанують українців

отримання меду, воску.
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Мед

та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з

теслярством та іншими деревообробними промислами Б. на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті,

що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Прорізання пазів у клепках при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами.

бондарства, хоч потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного

смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і

передавалася від покоління до покоління.

Хустина

посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні

вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки,

миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину

гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини

влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім

його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні .

Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами

найбільшого його поширення на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території.

підприємств — гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли

різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.

кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де

працюють спеціальні фабрики. Гутництво продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Водночас на місці деяких колишніх гут розвинулося сучасне скляне виробництво.

металів — золота, срібла та ін. На території України

бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Ремісники вміли

зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках та в

Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

котків, кругів для колодязів, жолобів для водопою, точильних брусків,

надгробків тощо. Був поширеним і відомий лише в місцях виходів на поверхню різних сортів каменю — граніту, піщаника, кварциту та ін.

добували в каменоломнях просто неба матеріал, робили з нього

заготівки, транспортували їх додому або у майстерні та піддавали необхідній обробці. Кожний виріб вимагав певного сорту каменю: молотильні котки та млинові жорна робили з твердого сірого кварциту або граніту, для надгробків використовували здебільшого м'який білий піщаник. Об'ємні вироби шліфували старовинним способом — за допомогою пари коней, які тягли плиту по кам'яному кругу.

виготовленню ювелірних та галантерейних виробів з каменю — ваз,

письмових приладів, брошок, браслетів тощо, а також численні майстерні, що випускали традиційну продукцію — хрести, надгробки, жорна тощо. Ремісники працювали здебільшого на замовлення, а речі традиційного попиту реалізували звичайно на місці.

території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком

обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні,

вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін.

призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки,

клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним було бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють

складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.
Ковальський промисел на Україні існував аж до середини нашого століття.

зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві

поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом.

живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському

Софійському соборі, який зберіг єдині в усій Європі зразки світського монументального живопису 11 століття. Окрасою собору є збережені мозаїки, які прикрашають центральну баню і головний вівтар.