Презентация на тему Політична система та влада

і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що

виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

суспільства.
3. Засоби масової інформації.
4. Політичні принципи та норми.
5. Політична

свідомість і культура.
6.Політичні відносини.

системи
вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань

розвитку суспільства
організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм
координація окремих елементів суспільства;
легітимізація
політична артикуляція
агрегування інтересів
стабілізація

за формами управління. Він виділяє п´ять основних типів:

• ліберальні демократії,
• комуністичні
• традиційні політичні системи,
• політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними методами управління
• авторитарно-консервативні системи.
Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію й диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

• Політичні системи англо-американського типу;

• Політичні системи тоталітарного типу;
• Континентально-європейські політичні системи;

1. Інститут лідерства (виконує функцію ініціювання суспільних змін та

залучення членів суспільства до реалізації поставленої суспільної мети);
2. Органи влади (виконують регулюючу функцію);
3. Інститут регламентації (виконує функцію видання норм та правил, які є правовою основою для соціального контролю).

взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них

ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві.
Функції політичної системи:
Розподіл цінностей та ресурсів;
Забезпечення сприйняття зобов’язуючих рішень в якості обов’язкових більшістю громадян.
Схема «ВХІД-ВИХІД».

та кібернетичною машиною.
Політична система – це сукупність комунікацій, спрямованих

на координацію зусиль для досягнення поставлених цілей.
К.Дойч доповнив модель Д.Істона, розглянувши не тільки зовнішні зв’язки політичної системи з оточуючим середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині політичної системи (будова самої політичної системи)
Формулювання цілей та їхнє корегування здійснюється політичною системою на основі інформації.
Інформація – основна категорія політичної системи в інтерпретації К.Дойча.
Для функціонування системі потрібна інформація про:
1) стан суспільства,
2) відстань, що залишилась до запланованої цілі та
3) результати попередніх дій самої системи.
Відповідно, функціонування політичної системи залежить від якості та обсягу :
1) інформації, що надходить із зовнішнього середовища, та
2) інформації про власний стан (рух). На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що передбачають подальші дії на шляху до поставленої цілі.

інститутів і органів, які формулюють та втілюють в життя

колективні цілі суспільства або окремих груп, що його складають (сучасне визначення).
Функції входу:
1) артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним, або уявним інтересам;
2) агрегування, тобто поєднання інтересів (цю функцію виконують переважно політичні партії);
3) політична комунікація, тобто забезпечення різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами, громадянами;
4) політична соціалізація (тобто засвоєння індивідом політичних цінностей, ідеалів, знань, досвіду, які дозволяють йому успішно виконувати різні політичні ролі).
Функції виходу: або «урядові функції»:
1) розробка норм (виконують органи законодавчої влади, парламент);
2) застосування норм (органи виконавчої влади);
3). контроль за дотриманням норм (виконують судові органи)

елементів:
— існування не менше двох індивідуальних чи групових суб'єктів,

що беруть участь у владних відносинах;
— волевиявлення володарюючого по відношенню до підвладного через розпорядження або наказ, у якому передбачають певні санкцїї у випадку непідкорення владі;
— обов'язковість підкорення наказові;
— наявність суспільних норм, які закріплюють право володарюючого видавати накази та обов'язковість їх виконання.

соціальних процесів. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій

суб'єктів політики з використанням влади:
ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики;
химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції;
симбіозний — розумне правління на основі суспільної домовленості та правового розподілу владних повноважень.
Базуючись на цьому, виділяють владу економічну, політичну, правову, військову, духовну, сімейну.

певні ознаки універсального характеру:
— тип поведінки (управління діями інших

людей, керівництво державою);
— властивість характеру (спроможність нав'язати свою волю іншим);
— спосіб досягнення цілі (свідоме визначення мети, а також шляхів і способів її досягнення);
— відносини підпорядкування (у межах групи між керівним центром і членами групи);
— здатність вирішення конфліктів раціональним вмотивованим насильством.

існування різноманітних концепцій влади, основними з яких є:

Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів.

Системна концепція влади. Існування та продукування влади залежить не від індивідуальних відносин до суспільства, а від соціальної системи. Три підходи:
а) макропідхід (Т. Парсонс, Д. Істон) – влада є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;
б) мезопідхід (М. Кроз’є, Н. Луман) – влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами, влада як засіб соціального спілкування, що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечує інтеграцію суспільства;
в) мікропідхід (Т. Кларк, М. Роджерс) – влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи.

як відношення між двома партнерами, коли один із них

— суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації.
Біхевіористська концепція влади (Г. Лассуелл, Дж. Кетлін, Ф. Гегель).
Влада як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують іншими, а інші їм підкоряються.
Запропонували три «моделі» політичного процесу: силову, ринкову, ігрову:
а) «силова модель» – «воля до влади»;
б) «ринкова модель» – «влада продається і купується»;
в) «ігрова модель» – «політика це театр та поле гри».

– це поведінка реальних індивідів, витоки влади кореняться у

свідомості та підсвідомості людей. Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності.

вид відносин між підлеглими і керівниками. Суспільство має ієрархію,

яка диференціює управлінські та виконавські ролі.
6. Реляціоністська концепція влади. Влада як відносини між особами, при яких один з них чинить вплив на другого. Три підходи до трактування влади:
а) «опору» (Д. Картрайт, Дж. Френч) – психологічний акцент у системі владних відносин;
б) «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон) – соціологічний акцент;
в) «розподіл зон впливу» (Д. Ронг) – політичний акцент.
7. Інструменталістська концепція влади. Влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.69
9. Марксиситська

концепція влади (К. Маркс, Ф. Енгельс). Влада має класовий характер, існують відносини панування та підкорення. Головне місце в системі соціальної влади посідає державна влада. Розвиток політичної теорії щодо питання сутності влади відобразився у появі нових підходів до вивчення цього явища, найбільш розповсюдженими серед них є неоструктуралістські концепції.
10. «Археології і генеалогії влади» (М. Фуко). М. Фуко визначає владу як неперсоніфікоіване, модальне спілкування («відносини відносин»). Відносини між суб’єктами влади є такими, оскільки вони перебувають у постійній зміні енергетичних ліній і співвідношення взаємних сил.
Концепція «поля влади» (П. Бурд’є). П. Бурд’є запропонував поняття «символічної влади», обґрунтував як сукупність «капіталів», які розподіляються між суб’єктами влади відповідно до їхньої позиції у політичному просторі.

вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами

політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.
Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

влади наступними особливостями (ознаками):
а) загальністю, обов’язковістю її рішень для

всіх громадян, організації всякої влади.
б) безособовістю.
в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну).
г) різноманітністю ресурсів.
Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

вона не відбувається.
Такими є її
суб'єкт,
об'єкт,
джерела
ресурси

влади.
мотиви

до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу,

якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:
страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;
звичкою виконувати накази;
апатією;
переконанням у необхідності підпорядкування;
зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;
відчуттям обов'язку;
авторитетом суб'єкта влади.

може бути використане для впливу на інших, що підвищує

потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.
У першому випадку використовуються такі ресурси, як:
силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
закон - традиція, звичай;
стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

залежно від сфер життєдіяльності.
Економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага,

цінності, пов'язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства — гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);
Соціальні ресурси (можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);
Силові ресурси (зброя, інститути примусу — армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратура та ін.);
Нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві та ін. соціальні норми — закони, розпорядження, традиції, моральні норми);
Культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.).
Виділяють також демографічні – людина як універсальний ресурс, що створює інші ресурси.
Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками.
Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні.

дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування,

керівництво, управління, контроль.
Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.
Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об´єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

суб´єкта правління. До них належать:
• монархія — єдиновладне (абсолютне

чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
• тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
• аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
• олігархія — влада небагатьох багатих;
• тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;
• теократія — влада церкви;
• охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;
• демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:
- наявність у

владних відносинах не менше двох партнерів;
- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;
- обов´язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

і дієвість взаємозв´язку суб´єкта і об´єкта, реалізацію функцій.
Такими

функціями є:
Інтегративна функція.
Регулятивна функція.
Мотиваційна функція.
Консолідуюча функція.
Стабілізаційна функція.

чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це

форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.
Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією.

легітимність,
Харизматична легітимність,

Англійський дослідник Д. Хелд поряд з

уже відомими нам типами легітимності пропонує говорити про такі її види, як:
«Згода під загрозою насильства», коли люди підтримують владу, побоюючись загроз з її боку аж до загрози їхній безпеці;
Легітимність, заснована на апатії населення, що свідчить про його байдужості до склався стилю і формам правління;
Прагматична (інструментальна) підтримка, при якій надається владі довіру здійснюється в обмін на дані нею обіцянки тих чи інших соціальних благ;
Нормативна підтримка, що передбачає збіг політичних принципів, які поділяються населенням і владою;
І нарешті, вища нормативна підтримка, що означає повний збіг такого роду принципів.
Деякі вчені виділяють також ідеологічний тип легітимності, що провокує підтримку влади з боку громадської думки в результаті активних агітаційно-пропагандистських заходів, здійснюваних правлячими колами.

виділив такі типи легітимності:
1) Ідеологічний – влад спирається

на переконаності або вірі людей у правильність тих ідеологічних цінностей які владою проголошені. Джерело – ідеологічні цінності.
2) Структурний – коли люди цінують механізми і норми існуючої системи влади. Джерело – специфічні політичні структури.
3) Персоналістський – виникає у наслідок морального схвалення народом осіб, що перебувають у влади (перетинається з харизматичним типом).
 

відповідність офіційно існуючого закону. Якщо зіставити якийсь конкретний політичний

чи юридичний факт з нормами закону, ми можемо однозначно вирішити, легально це чи нелегально. Якщо щось не суперечить закону, то це легально. А якщо суперечить, то нелегально.

Легіти́мність (від лат. legitimus - законний) — це морально-психологічне сприйняття влади громадянам, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами. Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.

державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає

на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад.
 

панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти.
Суперечності між

ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації.
Відсутність в політичній системі механізму для захисту інтересів народних мас.
Зростання бюрократизації та корумпованості.
Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади.
Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади.

перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за

перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей.
Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:
Зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;
Створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення
Використання харизматичних рис політичного лідера;
Успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку.

кризисних ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна

назвати такі:
Підтримка постійних контактів з населенням.
Проведення роз`яснювальної роботи відносно своїх цілей.
Врівноваженність гілок влади.
Посилення ролі правових методів для досягнення цілей і постійного поновлення законодавства.
Дотримання правил політичної гри без попирання інтересів сил, які беруть у ній участь.
Організація контроля з боку організованої громадськості за різнімі рівнями державної влади.
Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві.