а музика – на Західній, виглядає символічно й служить
незаперечним доказом нерозривної єдності українського народу. Зливши воєдино слова і музику, пісня надихала покоління борців за волю України.
Починаючи з середини 60-х років ХІХ ст. пісня "Ще не вмерла Україна" стала поширюватись від Карпат до Сибіру. Спочатку на західноукраїнських землях – Дрогобич, Львів, Перемишль, а згодом і на Наддніпрянщині та в місцях компактного проживання українців Канада, США, Бразилія та ін.
Слова і музика пісні почали з'являтися у багатьох виданнях Львова, Києва, Відня, Берліна – українською мовою та в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. По суті, пісня "Ще не вмерла Україна" виконувала функції гімну Української держави. Однак, спеціального закону, що монополізував би його як єдиний державний гімн, не було.
Свого часу пісню забороняло російське самодержавство і, як результат, Павлу Чубинському довелося "познайомитися" з краєвидами Архангельської губернії (сім років заслання) .
Пісню нещадно знищували білогвардійці. Восени 1919 р. денікінцями у вогонь було кинуто 60 примірників "Ще не вмерла Україна", які в 1917 році випустила видавнича Українська спілка.
Однак, такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Вона була оголошена буржуазно-націоналістичною, заборонялася, жорстоко переслідувалася. За її виконання можна було дорого поплатитися. Головною причиною заборони був текст, який не давав забути українцям, що вони українці, що не вмерла Україна, що ми козацького роду.
Довгий шлях через роки
