Презентация на тему Міастенія Гравіс

вигляді слабкості та патологічної м’язової стомлюваності, що зумовлені утворенням

аутоантитіл та різноманітних антигенних мішеней периферичного нейром’язового апарату.

Willis ще у 1672 р.
Назва її - “Myasthenia

gravis” (“слабкість до домовинної дошки”) – запропонована F. Golly у 1895 р., а гіпотеза про аутоімунну природу захворювання висунута у 1960 р. D. Simpson.
У 1970 р. вперше була продемонстрована ефективність лікування преднізолоном.

3:1. Початок хвороби припадає переважно (60%) на вік від

15 до 40 років: середній вік початку хвороби у жінок – 26 років, у чоловіків – 31 рік. В інших вікових групах (молодше 15 років та старше 40 років) хвороба спостерігається приблизно з однаковою частотою – 20%.

– у понад 70% пацієнтів виявляється лімфофолікулярна гіперплазія або

тимома. Також розглядається можливість HLA- асоційованих імунних механізмів (HLA-DR 3, HLA- B5, HLA-B8).

холінергічних рецепторів до АХ;
порушення синтезу АХ в результаті дефекту

активності ферменту;
дефіцит ацетилхолінестерази;
вроджена недостатність вторинних синаптичних щілин;
дефіцит  АХ рецепторів;
аномалії кінетики АХ рецепторів (тобто аномалії взаємодії молекули АХ та рецептора)

Це доведено тим, що у 90 % хворих з

генералізованою формою міастенії і у 70 % хворих з окулярною формою знаходять циркулюючі антитіла до білка АХ-рецепторів. Ці антитіла:
а) блокують рецептори;
б)викликають деградацію рецепторів.

страждає сполучна
тканина, щитоподібна залоза).
Часте поєднання з колагенозом (СЧВ,

хвороба Шегрена, поліміозит).
Можливість спровокувати захворювання на тваринах,
шляхом введення їм імуноглобулінів хворого.
Можливість передачі від матері до плода під час вагітності.
 Позитивний результат від лікування кортикостероїдами.
Запуск аутоалергічного процесу виникає в результаті:
а)  генетичної схильності до порушень імунної системи;
б) внаслідок вірусного ураження тимуса, що призводить
до продукції Т-лімфоцитів із зміненими мембранними
структурами.

формою МГ в 80-90% випадків виявляються антитіла до нікотинчутливих

ацетилхо­лінових рецепторів. Підтвердженням того, що анти­тіла блокують нервово-м'язову передачу, служить факт, що однотипні антитіла виявляють у хворих МГ і у тварин з експериментальною аутоім­муною МГ.
Нещодавно було встановлено, що існує декілька типів ауто- AChR антитіл. Одні мають здатність прискорювати деградацію AChR, інші - блокувати їх. Це пояснює властивістю антитіл зв'язувати різні поверхні AChR. Проте переважна кількість антитіл у хворих МГ осідає на постсинаптичній мембрані, а не на самих AChR.

до AChR. Проте доказом ролі антитіл в цих випадках

також можна введенням сироватки хворих експериментальним тваринам, індукуючи у них МГ. Показана роль ауто- AChR антитіл в індукції м'язової деградації у хворих з МГ. Таким чином, антитіло-негативна МГ насправді являється антитіло-індукованим аутоімунним захворюванням.

зменшують кількість AChR за допомогою трьох різних механізмів:
прискоренням

эндоцитозу і деградації AChR;
функціональною блокадою сайтів для зв'язування ацетилхоліну на самих рецепторах;
комплементзалежним пошкодженням AChR .

чітко асоціюються з МГ, але природа цих зв'язків не

визначена.
У гермінативних центрах гіперплазованих тимусів хворих МГ виявляються формування епітеліальними клітинами тимуса комплексів з экспресією в них імуногенного α-ланцюга AChR призводить до виникнення тимогенної міастенії.
Описаний ряд ультраструктурних змін у вилочковій залозі хворих МГ, що характеризують виражену запальну реакцію з підвищеним вмістом нейтрофілів і макрофагів, гіперплазією епітеліальних клітин тимуса і формуванням нових гермінативных центрів, що не спостерігається в тимусах здорових осіб .

імуноглобулінів в крові різних хворих неоднаковий. У частини пацієнтів

виявляють гіпогаммаглобулінемію, тобто, можливо, в генезі МГ лежить імунодефіцит. Проте у більшості хворих зміст імуноглобулінів знаходиться в нормі або трохи підвищений, але всі антитіла, викликаючі МГ, зазвичай поліклональні. Описані випадки і моноклональної гаммапатії при МГ. Середній рівень IgG у деяких хворих МГ злегка підвищений, уровень IgM в сироватці крові найчастіше знижений, у окремих хворих значно. Понижений у хворих МГ і рівень IgA, особливо при тимомогенних формах. Це може служити непрямим свідченням недостатності функції тимуса при МГ.

Osserman’а (Osserman K.E., 1958), затверджена на ІІ симпозіумі з

міастенії в 1959 році. Згідно з цією класифікацією виділяють такі форми:

І. Очна міастенія.
ІІ. Генералізована міастенія.
ІІа. Легка генералізована міастенія з очними симптомами.
ІІb. Середньотяжка генералізована міастенія з легкими бульбарними симптомами.
ІІІ. Гостра тяжка міастенія з бульбарними симптомами.
ІV. Міастенія з клінічними проявами груп І, ІІа або ІІb.
V. Ремісія з/без дефекту.

Класифікація

очних яблук.

Характерні особливості:
асиметричність ураження;
динамічність симптомів (у ранкові години хворому краще, ввечері птоз і двоїння наростають).

проксимальних м’язів плечового поясу та шиї;
можливе порушення ковтання та

слабкість жувальних м’язів з частими поперхуваннями;
невиразна мова через парез лицьових, бульбарних та жувальних м’язів;
афонія при залученні ларингеальних м’язів;
в подальшому – розвинення атрофії уражених м’язів (найбільше – плечового поясу та шиї).

матерів, хворих на міастенію у результаті переходу антитіл через

плаценту.
Клініка – гіпотонія м’язів, слабкий крик, слабке ссання, поверхневе і часте дихання, с-м “млявої дитини”. Терапевтичний ефект наступає від антихолінестеразних препаратів. Явища минають через 4-6 тижнів.
Вроджена -  діти народжені у здорових матерів.
Клініка – така ж сама. Лікування малоефективне (антихолінестеразні препарати, плазмаферез і хірургічне лікування).
Рання дитяча міастенія -  розвивається в 1-2 річному віці, перебіг – м’який. В основному у вигляді очної форми.
Ювенільна. Найчастіша. Перші симптоми з’являються у 11-16 років, в основному у дівчаток. Генералізована форма переважає.

магнітно - резонансна томографія (МРТ) грудної клітки.

% вводять п/ш. Можна разом з атропіном (1мг), щоб

не було побічних ефектів. Прозерин може дати побічну дію (брадикардія, бронхоспазм, артеріальна гіпотензія). При введенні прозерину може виникати гіперсалівація, сльозотеча, фасцикуляції, діарея, кишкова колька, нудота, нетримання сечі і калу.
Через 20-40 хвилин – регрес усіх симптомів. А через 2-3 годин – все повертається на свої місця. При очній формі проба малоінформативна.

у прогресуючому зниженні амплітуди М-відповіді більше, ніж на 10-15

%). Проба (+) у 85 % хворих скелетною формою і у 10 % з очною формою.

для МГ. Титри антитіл до АХР слабко корелюють із

тяжкістю МГ. Пацієнти з низькими титрами або з серонегативною МГ можуть мати дуже тяжкий перебіг хвороби. Однак у конкретного хворого на фоні успішної імунотерапії поряд з клінічним покращенням може відмічатися зниження титрів антитіл до АХР.

басейні
 пухлина стовбура головного мозку

компенсуюча симптоматична терапія (антихолінестеразні препарати);
• хронічна імуномодулююча терапія

(кортикостероїди таінші імуносупресивні препарати);
• швидке імуномодулююче лікування (плазмаферез та внутрішньовенне введення імуноглобуліну);
• хірургічне лікування (тимектомія).

дозу збільшувати до 60-120 мг (приймати під час їжі).

Ефект настає через 10-30 хвилин, досягає максимуму через 2 години і триває ще 2 години. Побічні дії: нудота, болі в животі, діарея. В загальному дія каліміну може тривати до 6-8 годин. Діє в основному на краніальні м’язи (а тому показаний при очній і бульбарній формах)
прозерин по 0,5-1,5 мг п/ш (його дія нетривала – 2-3 години)
 оксазил -  по 5 мг per os. Дія триває 4-8 годин на скелетні м’язи.

у 70-90 % хворих. Доза: починати слід з 15-20

мг/добу, поступово збільшуючи дозу на 5 мг кожні 2-3 дні, досягаючи дози 50-60 мг/добу. Після стабілізації стану дозу можна зменшувати на 10 мг кожного місяця до 20-30 мг, а потім темп зниження дози зменшують (2,5–5 мг кожних 1-2 місяці). Підтримуюча доза 5-20 мг через день приймається протягом багатьох років, навіть, якщо хвороба протікає асимптомно протягом 1-2 років.  Інша схема (схема великих доз): одразу дати в дозі 1-1,5 мг/кг ваги до досягнення ефекту (через день), а потім зменшувати поступово по ½ табл. до підтримуючої дози.  Побічні дії: депресія, остеопороз, реактивація туберкульозу, шлунково-кишкова кровотеча.

хворі не переносять кортикостероїдів. Доза: від 50 мг/добу до

150-200 мг/добу. Клінічно ефект настає через 1,5-3 міс від початку призначення і досягає максимуму до 1 року. На фоні прийому препарату вдається знизити дозу прозерину та преднізолону.

міастенічний криз, необхідності передопераційної підготовки хворих перед тимектомією та

для переходу до хронічної імуномодулюючої терапії використовують методи швидкого імуномодулюючого лікування – плазмаферез та введення внутрішньовенного імуноглобуліну. Курс плазмаферезу складається з 5 процедур (від 3–5 л плазми) протягом 7–14 днів. Рідко можливі ускладнення у вигляді кровотечі, гіпотензії, серцевої аритмії, крампі (болючих м’язових спазмів), токсичної реакції цитрату, інфекції чи тромбозу в місці розміщення катетера. Покращення стану хворого може настати протягом кількох годин.

Введення внутрішньовенного імуноглобуліну ефективне приблизно у 70–75% пацієнтів з МГ, його доза на курс становить 2 г/кг. Курс, як правило, триває 2–5 днів, ефект з’являється на 4-й день та зберігається протягом 50–100 днів після закінчення курсу. Побічні ефекти – головний біль, озноб, запаморочення, затримка рідини; інші рідкі ускладнення – асептичний менінгіт, гостра ниркова недостатність, тромботичні ускладнення (інсульт, інфаркт міокарда, тромбоемболія легеневої артерії) та анафілаксія.

процесом краніобульбарних м’язів, а також прогресуючий перебіг МГ. Ефективність

тимектомії на сьогодні становить 50–80%. Протипоказаннями до операції є тяжкі соматичні захворювання, гостра фаза МГ з бульбарними та дихальними розладами або міастенічний криз. Тимектомію недоцільно проводити у хворих віком >60 років, при локальній очній формі та при стабільному перебігу існуючої тривало МГ.