Презентация на тему Микола Кирилович Пінчук

Народився 27.01.1936 року в с. Степань Сарненського району

Рівненської області.
Після закінчення Степанської середньої школи вступив на філологічний факультет Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка, який закінчив у 1959 році. Працював у Шацькій райгазеті і Гупалівській школі на Волині. Переїхавши у Степань, учителював, працював завучем, директором восьмирічної школи.
З 1973 р. був директором Степанського історико-краєзнавчого музею.

Пінчук був освіченим, закоханим в рідний Степань, поліський край,

поетичне слово.
Микола Кирилович є автором поетичних рядків, книг про рідний край “Бурштинове намисто”, “Сходження на голгофу”. Друкував свої вірші у районних та обласних газетах.
У 1994 році Микола Пінчук готував до друку книгу з усією історією Степаня “Вал над Горинню” та збірку власних поезій “Гіркий полин”. Остання вийшла з друку вже після його смерті у 2004 році.

Пінчук керував гуртком “Червоні слідопити” при Степанському будинку піонерів.

Основна мета гуртка – встановлення імен солдатів, які загинули за визволення Степаня від німецьких окупантів, виявлення переписки з родичами загиблих, збирання даних для Книги Пам'яті про степанців, які загинули в 1941-1945 роках.

гуртка “Червоні слідопити”

сіло при дорозі...
Горинь так величаво плине в світ...
Дрімають

верби на облозі,
А луг п'янить так щемним трунком трав,
Ліси співають пісню колискову,
Де річки зігнутий рукав,
Ведуть із полем щедрую розмову.
Хіба ж підеш від цього дива-світу?
Стоїть село моє у щедрім цвіті.
Стоїть віки - зимою йде у літо
І долю сонячну так радісно співать.

Берізочці - подрузі
Бо та, напевно, знає,
Що урожай

та на славу,
Що стрічку вже вплітають
І косу золотаву
Що коровай весільний
Прийшов в селянську хату
І заберуть калину
Щоб вінця увінчати
Рум'яниться калина
Над сніговою синню
І лине спів весільний
Над річкою Горинню.

розквітлі свої я найкращі літа
На ваш поклик, на

рідний ваш голос
Рідне поле моє і сади, й солов'ї
Батьківщина моя колискова
Моє серце і праця, і пісня - твої
За тебе і життя я віддати готовий.

долаючи втому
Та видно одній вже летіти не сила

Край лісу згорнула біленькії крила.
Один день польоту до рідного поля,
Та видно не суджено, видно - не доля
Як крила згорнула журавка навіки,
Так мати свої жилавії руки...
Мені б тільки день - зостав би живою
Печуть серця згадки, немов кропивою.

в серці ще твої пісні
Бринять, як струни голосні.

Чарівний яблуневий цвіт
Серед зелених ніжних віт
Бунтує серце на весь світ.
Та й згадкою весняних літ
Із снів моїх ти десь втекла
Туди, де степ і ковила.
А осінь листям замела,
Стежину, по якій ти йшла.

Іван з гуртківцями

Для нас вони неначе ті мости,
Що час прослав

невпинний поміж нами.
Збережені та й матері руками
Від рідних вісті тих воєнних літ.
Вони сьогодні в світ ідуть із нами,
Як найдорожчий в світі заповіт.

ранкові роси
І вітерця холодна синь
Цілує верболозів коси.

О, краю мій, Полісся золоте,
Пшениця в полі де цвіте
І синій льон, як очі незабутні
Дівчині, що чекала ночі літні
Криниць твоїх невпинне джерело
Мене з дитинства у поле повело
Ростити льон на білі рушники,
Що ген відбілює дівча біля ріки,
Як ті, що в вечір зоряний, крилатий
Внесла ти до моєї хати.

Моя Вітчизно, краю мій,
Де перепілки в щедрім житі

І мак в пшениці золотій,
Де пісня Лесі Українки
І Купріна палка любов,
Комбайнів радісні загінки
Й дарунки щедрії дібров.
Де пісня тиха вечорова
Й світанки юні на Горині,
І ніжна ласка твого слова,
І білі руки, і очі сині...
Хіба б я зміг би та й прожити
Без тебе, краю мій, як пісня.
Волошки сині ген у житі.
Полісся квітне так, як вишня.

у плині літ
На рушниках, що на стіні
У

тих піснях, що у мені
В теплій хлібині на ослоні
У чорнобривцях у долоні.
Ту світлу пам'ять в рідній хаті
Навіки залишила мати.